Дитинство в селі — це передусім природа і праця. Влітку ми пасли корів, косили траву, заготовляли сіно, сушили його, складали в островки. Треба було нарубати січки для худоби, наносити води у відрах і баняках, допомогти з городом чи полем. Коли привозили дрова, а газу ще не було, це теж була ціла історія: дрова треба було порубати, поскладати, а потім ще й слідкувати, щоб їх вистачило на зиму. (магія вогню коли горять)
Пам’ятаю, як усією родиною вантажили гній на поле й город, орали землю, садили дерева, косили отаву. Коли приїжджала фірманка орати землю, то після роботи обов’язково збиралися на гостину. Ніхто особливо не поспішав розходитися. Робота роботою, а поговорити, поїсти й посміятися разом — то святе.
Ми багато часу проводили в лісі. Ходили по гриби, збирали малину, ожину, чорниці — у нас їх називали афинами, — суниці. Збирали шепшину, лікарські трави на чай. Потім усе це сушилося, заготовлялося на зиму. Сушили яблука, груші, гриби, ягоди. Робили закрутки, варили компоти, повидло, квасили капусту. Варили молоду кукурудзу — і здавалося, що смачнішої їжі у світі просто не існує.
Їжа тоді взагалі була зовсім іншою. Свіже молоко прямо від корови, домашній сир, сметана, бринза, налисники, пироги. Мед із пасіки, домашній смалець. У саду росли черешні, паперівки та інші фруктові дерева. Не було потреби думати, органічний це продукт чи ні. Все просто було домашнє.
Мій дід умів багато того, чого зараз уже майже ніхто не вміє. Плів кошики з лози, робив мітли та опавки, щепив дерева. Я міг просто сидіти й дивитися, як він це робить. Тоді сприймав це як щось звичайне, а тепер розумію, наскільки цінними були ці моменти.
Ми постійно були десь у русі. Ремонтували велосипеди, а пізніше вже й мопед. Все літо каталися, крутилися по селу, майстрували будиночки на деревах. А ще майже все літо я ходив на гірську річку на рибалку. Могли піти зранку і просидіти там пів дня. Ходили купатися на ріку, зустрічалися з друзями, вигадували собі якісь пригоди. Ніхто не сидів удома, якщо надворі була хороша погода.
На Зелені свята ходили до лісу за березою, щоб прикрасити ворота та подвір’я. Взимку іноді теж ішли до лісу по ялинку. А ще був вертеп. Я ходив колядувати, навіть був за пастуха.
З бабусями й дідусями теж завжди щось робили. Допомагали по господарству, хоча власної великої господарки в нас не було — хіба собака. Ванна й туалет уже були в хаті, тому наше дитинство не можна назвати якимось надто важким сільським життям. Просто ми допомагали старшим і були частиною їхнього світу.
А вечори — це взагалі окрема історія. Коли вже темніло, слухали радіо, читали журнали. Потім з’явилися кнопочні телефони, і ми могли годинами сидіти десь у барі компанією, тримаючи той телефон у руці й викручуючи гучність, щоб усім було чути музику. Смішно згадувати, але тоді це здавалося круто. Коли ще не було нормальних колонок, я сам собі зробив маленьку колонку з кишенькового радіо — просто вивів із нього джек 3,5 мм. Мені завжди було цікаво щось майструвати й розбиратися, як воно працює.
А коли почався перехід від касет до іншої техніки, знайомим допомагав підключати автомобільні магнітофони. Ремонтував музичні центри, магнітофони та різну іншу техніку. Міг розібрати апарат, знайти несправність, щось перепаяти чи відремонтувати — і найбільше задоволення було, коли після цього техніка знову оживала.
Ще була ціла традиція — обмінюватися музикою. Хтось знайшов нову пісню — треба було скинути її друзям. Потім почали заходити на різні сайти, типу Zaycev, шукати нову музику, скачувати її на плеєр. У когось була пісня, якої не було в тебе, — значить, треба було якось її дістати. Зараз це звучить смішно, бо будь-яку музику можна знайти за кілька секунд, а тоді кожна нова пісня була маленькою подією.
Були й дискотеки. Ходили на сільську дискотеку, знайомилися, танцювали. А потім могли пів ночі йти пішки додому із сусіднього села. (сидіти на лавочках літніми вечорами) Іноді ще й з якоюсь водою в руках, бо дорогою хотілося пити. Ніхто не замовляв таксі, не відкривав карту в телефоні й не писав: «Я вже виїхав». Просто йшли собі додому пішки, говорили про щось своє і сміялися.
Зараз, коли все це згадую, розумію, що ми тоді набагато більше були присутні в моменті. Якщо йшли на рибалку — то справді йшли на рибалку. Якщо купатися — то купатися. Якщо в ліс — то в ліс. Якщо з друзями — то сиділи й говорили, а не дивилися кожен у свій екран.
Звичайно, не все в тих спогадах приємне. Є речі, які я й зараз згадую з жахом. Найгірший спогад із дитинства — забиття домашніх тварин. Для дитини це було важко бачити, і, мабуть, це одна з тих сторін сільського життя, про які зараз згадуєш зовсім без романтики.
Але якщо відкинути це, то в пам’яті все одно залишається якесь неймовірне відчуття свободи. Життя в селі тоді було таким... лайтовим у хорошому сенсі. Не було цієї постійної гонитви, яка є зараз. Не треба було весь час кудись поспішати, щось комусь доводити, показувати своє життя в інтернеті.
Було літо, річка, рибалка, велосипед, ліс, ягоди, гриби, друзі, дискотеки, бабусі й дідусі. Була робота, але після роботи була гостина. Були дрова, які треба було порубати й поскладати, але потім можна було сісти на лавку і поговорити. Були гриби, які треба було назбирати, а потім сушити. Були яблука й груші, які треба було нарізати на зиму. Були трави, які збирали в лісі, щоб узимку пити свій домашній чай.
І, мабуть, найцінніше — люди тоді були якось ближчими. Ми знали сусідів, знали, хто що робить, хто кому допомагає. Було більше живого спілкування, більше простих зустрічей і менше матеріального.
Тепер багато чого стало набагато зручнішим.