Це те та правда ,яка так незручна ,яку хочуть приховати. |
На перелазі там сидить Параска,
|
Колонія, яка народила націю: парадокс Галичини за часів Австро-Угорщини. Уявіть край, де нема доріг. Де селяни — майже раби, а лікар — розкіш, доступна хіба що графу у палаці. Де школу бачать тільки в місті, а грамота — ознака вищого стану. Це — Галичина у 1772 році. Коли Австрійська імперія анексує цей край унаслідок поділу Речі Посполитої, він виглядає як класична периферія: бідний, нерозвинений, роздертий між шляхтою та злиденним селянством. І ось парадокс: через 150 років саме тут виростає покоління, яке заснує Західноукраїнську Народну Республіку. Саме тут з’являються перші українські партії, школи, культурні організації. Саме тут формується політична нація. Як так сталося? Галичина до Австрії: глуха провінція Речі Посполитої. До 1772 року Галичина була майже забутою територією. Польська шляхта володіла майже всім. Селяни були закріпачені. Освіта і медицина існували лише у формі привілеїв — і лише для еліти. Центральна влада з Варшави не цікавилася цим краєм — тому він лишався нерозвиненим і далеким від модерності. Австрія приходить не з любов’ю — а з реформами. У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина увійшла до складу Австрійської імперії як частина Королівства Галіції і Лодомерії. Назву створили штучно, використавши історичні назви міст Галич і Володимир-Волинський, щоб надати легітимності анексії. Австрійці мали свої інтереси. Вони не рятували українців — вони просто прагнули стабільності. Марія Терезія і Йосиф II були прагматиками. Вони розглядали нові території як частину імперського механізму, який треба модернізувати. І почали робити те, що не робив ніхто до них: — Освіта: У 1774 році вводиться обов’язкова початкова школа. У 1784 році відновлюється Львівський університет. З’являються державні гімназії, які змінюють долі тисяч дітей. — Медицина: шпиталі, фельдшерські пункти, аптеки — медицина поступово стає доступною не лише для аристократії. — Інфраструктура: дороги, мости, залізниця. У 1861-му Львів з’єднується з Перемишлем і далі — з Віднем. Світ стає ближчим. — Аграрна реформа: у 1848 році скасовують панщину. Селяни вперше отримують свободу, хоча й без економічної бази. — Адміністрація: австрійська бюрократія вводить чітке, хоча й не завжди справедливе управління. Українців рідко допускають до високих посад, але система — передбачувана. Як історичний факт, з яким важко сперечатись: Королівство Галіції і Лодомерії було все ж одним із найменш розвинених регіонів Австро-Угорської імперії, з високим рівнем еміграції. Водночас саме звідси вийшло чимало видатних діячів науки, культури та медицини, які стали символами українського відродження. Найважливіше: українське національне пробудження Саме в Австрійській Галичині українці отримують шанс. Російська імперія тим часом забороняє українське слово, друк, літературу. А тут — інакше. Австрія не асимілює, вона — регламентує. Це дає простір. І в цьому просторі народжується модерна українська ідентичність: — Культурні організації: «Просвіта» (1868), «Січ», «Сокіл», а згодом «Пласт» — це не просто клуби. Це кузня національного виховання. — Церква: Греко-католицька церква не підконтрольна Москві. Вона стає духовною опорою українства. — Політичне представництво: українці мають депутатів у Галицькому сеймі та австрійському парламенті. У 1890 році з’являється перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія. — Преса: «Діло», «Зоря», «Свобода» та інші україномовні видання формують публічний простір. Українська мова звучить не тільки в хаті, а й у газетах, політиці, університеті. Парадокс: колонія, яка навчила свободи Австрія не хотіла незалежної України. Але вона дала українцям освіту, доступ до політики, можливість говорити своєю мовою. Не з ідеалізму — а з імперського розрахунку. Але це спрацювало. У 1918 році, коли Австро-Угорщина розпадається, українці в Галичині вже не просять — вони діють. Листопадовий чин у Львові, створення ЗУНР, формування Галицької армії — це не випадковість. Це — наслідок півтора століття інституційної трансформації. «Золота доба» — не про золото! Це не була утопія. Було багато несправедливостей, бідності, нерівності. Але це був час, коли українці вперше масово почали усвідомлювати себе нацією — у школах, у храмах, у політичних дебатах. Це — історія про те, як чужа імперія, яка не мала благородної мети, випадково стала матір’ю української модерності. Це — парадокс, але й шанс, який ми тоді використали.
|
Тіло журналістки Вікторії Рощиної росіяни повернули без деяких внутрішніх органів — про це йдеться у розслідуванні Forbidden Stories. |
Загинув один з кращих українських операторів FPV, воїн підрозділу Гострі Картузи Антон Спіцин.
|
Автор: Наталка Дрозд
Тобто, звичайно, людина повинна бути хорошою. Але вона не просто так собі особина, що тиняється планетою. Людина — це дитина якихось батьків, якоїсь країни… Вона носій певного генетичного коду, культури, мови. Дорогі мої, рідні мої російськомовні друзі! Ви не говорите українською, бо вам «нравится этот красивый мелодичный язык» і ви «не хотите его коверкать». Але водночас ви записуєтеся на англомовні курси. Є такий відомий вислів: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти й людина… А якщо не знаєш рідної мови — ти хто? А якщо не маєш поваги до мови автохтонів землі, благами якої користуєшся, — хто ти? Мова не може розвиватися тільки в податкових деклараціях і законах, що приймає ВР. Мова виживе, якщо буде скрізь: у науці, техніці, вишах і дитячих садочках, на семінарах і на побаченнях. Мова житиме, якщо буде літературною, сленговою, діалектною. Якщо вона буде емоційною, потрібною, бажаною. Люди вмирали за наше право бути вільними, за наше право мати своє СЛОВО! Не бійтеся української мови, ви ж не боїтеся бути патріотами, українцями (хай хто ви за національністю). Полюбіть її — унікальну, неповторну, співучу, душевну, багату, влучну, змістовну. Я змогла…
|
У 2018-му році Антону Шевчуку присвоїли військове звання "капітан медичної служби"
Denis Kurta/Facebook
Загинув військовий медик із позивним "Растішка" Антон Шевчук. Чоловік був активним учасником Революції Гідності і долучився до служби у війську в 2014 році. Трагічну звістку повідомила українська поетка та військовослужбовиця Оксана Рубаняк. "Добрий, щирий, простий і відкритий. Веселий і життєрадісний. Растішка… Дякую, що був у моєму житті. За спільну службу за товариство. Дякую за тебе. Ти один з небагатьох, кого мені не вистачатиме", – написала бійчиня. Свої співчуття висловила лікарка та доцентка Івано-Франківського національного медичного університету Аліна Андріїв. "На початку повномасштабного вторгнення Антон передзвонив і сказав, що все буде добре, якщо ми не віримо в єдиноріжків, то не означає, що вони в нас не вірять, а в нього є наклейка єдиноріжки. Мені дуже дуже сумно… Антон Растішка, ти був справжнім другом, ти був справжнім", – написала медикиня. Лікарка Оксана Горальчук-Сокаль у своїх спогадах описала про Антона Шевчука як "людину з найбільшим серцем у світі". В оперативному командуванні "Північ" розповідали, що на у 2013 році ще молодий лікар Антон Шевчук був активним учасником Революції Гідності. Чоловік приєднався до студентських акцій ще наприкінці листопада. Протягом тривалого часу – до квітня 2014 року – Антон поєднував участь у протестах та обов’язки лікаря у Львівській обласній лікарні. "Бажання приєднатися до протестних акцій посилювалося ще й тим, що старші колеги не відпустили мене в столицю під час Помаранчевої революції, бо вважали занадто молодим", – згадував лікар. Антон Шевчук був переконаним, що має "потужні бунтарські гени", оскільки був нащадком українців, яких катували в таборах Сибіру, воїнів легіону Українських січових стрільців та Української повстанської армії. Свій позивний чоловік отримав під час революції завдяки своїй кремезній статурі. 30 листопада чоловік став співорганізатором Першої сотні Майдану, яка згодом стала 42-ю сотнею "Львівська брама". "Растішка" намагався долучитися до війська після початку вторгнення Росії, але не втрапив у першу хвилю мобілізації. Лише у травні 2014-го чоловік став до лав 25-го батальйону територіальної оборони "Київська Русь". Загинув учасник Революції Гідності та військовий лікар Антон Шевчук |