Голодомор – 10 мільйонів життів. A також 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти й антикваріат Про що б люди не говорили, вони говорять про гроші – говорить правило Мерфі. Та хіба-що лише страхіття голодомору можуть суперечити цій істині. Бо справді – ніхто ще не сказав нам і всьому світові: Голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, але й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі “золото-заготівлею”, “золотою лихоманкою” по-комуністичному. Коли жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби – лише би віддалити голодну смерть. А, може, й вижити. Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав: а як вона і родина тоді врятувалися? З’ясувалося – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля Далекосхідного флоту. Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку “торгзіну”, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло. Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуно-імперського Голодомору вимела з України? Перекопирсавши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі. “Торгзіни” (в деяких джерелах – “торгсини”, від словосполучення “торговля с иностранцами”) під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту. Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини “торгзіну” активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами. Постанову “Про утворення Всеукраїнської контори “торгзіну” Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що “мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…”, що “побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи “торгзіну” і направити на службу iнтересам пролетарської держави”. Чи випадкові ці дати і директиви? Ми співставили за часом і змістом різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі “торгзіну” в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про “три колоски”, про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з “саботажниками” і т. д.). І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) “торгзін” забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і “торгзіну” додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб “хохли” все-одно не вижили. В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані “заборні книжки”, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і часто отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: “не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів”. Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих просто у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх: Галина Назаренко: – Звечора займали чергу на хліб-“кирпичик”, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували “десятки”, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилось бувати в таких чергах. Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в “торгсин”, за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки. Часто біля магазинів “торгзіну” на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували “золотовалютчиків”, позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали “в шию” чи закривали – для більшої гарантії їх кінця. Галина Афанасьєва: – Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста… По вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною… На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й знесилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали… В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати, Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті. У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові, і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок… Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти… В “торгсинах” було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів… В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так “крутилися” всі кияни, щоб не вмерти з голоду. (Газета “Самостійна Україна”, жовтень 1999.) Та найбільше сприяв смертності селян, навіть “ощасливлених” “торгзіном”, так званий “припек” – офіційно дозволений прибуток скупника “торгзіну”, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів – зовсім інші. “Припек” сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім “припеків”, отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники “торгзіну” все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система “торгзіну” платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно кoштувало на світових біржах. Станом на жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини “торгзіну”, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність. Масштаби “золотої лихоманки” по-більшовицьки відповідали “графікам” геноциду: якщо в 1931 році через систему “торгзіну” до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. – близько 50 млн., то у 1933 р. – 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий “золотобрухт” становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень. Якщо в 1932 році “торгзін УСРР “заготовив” 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. ... Читати далі »

А русскоязычных солдат из ЗСУ демобилизуем? И такими борцами, как ты, как раз заменим. 
Останній аргумент залишився у «рускоязичних» з військовими, ви за їх спинами не ховайтесь, і не прикривайте свою зросійщеність сусідньою з нами імперією, за їх подвиги.
Україномовних там теж не мала частина, і на війні мова теж особливо гостро стоїть для ідентифікації «свій-чужий». Коли вночі на запитання «хто» у відповідь лунає «Сваи», туди часто лунають і постріли. 
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Чи треба хейтити українських розробників за російську мову в їхніх іграх.
Треба, це продовження стирання кордонів між нами, в час коли це робить і російська армія.
В час коли всюди у світі нас плутають, в час коли французи, італійці, американці здивовані що російська мова в україні це не єдина мова, а ще виявляється якась місцева аборигентська є.

Наша русофобія недостатня, шановні!

Туди ж має йти і російська локалізація всіх українських вебсайтів, видаляти і все 

BodjaSyper

Бандерівцю – куля, його судді – 200 тисяч. Справа останнього розстріляного бійця УПА

– Наше суспільство не звикло оцінювати радянський період як окупаційний період з усіма наслідками. "Якщо людина суддею виконувала все, що казало КДБ – це така робота, такі тоді були закони…" Ні, дорогенькі, біле є біле, чорне є чорне, і купа відтінків сірого.

Є люди, які працювали, бо мусили працювати, бо інакше б вони не вижили. А Плахтій свідомо укріплював неправдиве правосуддя радянської влади. І отримував за це нагороду: і відпочинок, і пільги... Гончарук два роки сидів в СІЗО, листи писав рідним, і його діти й онуки плакали. А Плахтій з Кіпенем могли возити своїх дітей на море.

Оце мені найбільше пекло. Несправедливе покарання невинного. Грубе маніпулювання фактами і заміна правосуддя судовим фарсом. І це заставило написати мою книгу.

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/10/08/8001708/

Маємо надмір – 30-50 літрів вина з синього винограду. Виросло в Прикарпатті. Є різної витримки: 2, 5, 10 років. Натуральне бродіння. Тільки ягоди і цукор. Не кріплене (спирт не додавався). Смачне, дуже насичене, без барвників і консервантів.

Ціна договірна. 

Доставка Новою поштою або іншим перевізником.

Пишіть в приват, напишу номер телефону.

Не треба робити з українців націю вбивць! Українці - нація вбивць, повідомив президент Польщі Анджей Дуда в інтерв'ю Каналу Нуль. Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". Послідовність подій була така: У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності. У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині. Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині. І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць! Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида. Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники. Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні. У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид? Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні. Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні. Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні. Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році. Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях. Тим більш абсурдно в цьому контексті звучать обвинувачення, що всі українці, виявляються, належать до нації вбивць! От який стосунок до польсько-українського конфлікту мали мешканці підрумунської в той час Буковини? Жодного. Може ужгородці у підугорському Закарпатті якось винуваті у польсько-українському конфлікті? Абсурд! Чи одесити, харківці або маріупольці винуваті у польсько-українському конфлікту? Ні, вони не мали до нього жодного стосунку. Може кияни були якось в ньому замішані? Теж ні. Але чому усі вони - одесити, ужгородці, чернівчани, харківці, кияни разом - є нацією вбивць?! Це абсурд. Відведіть нарешті Дуду в Музей війни у Києві! Там зберігаються більше трьох мільйонів сповіщень про смерть мобілізованих з України. Три з половиною мільйони мобілізованих з України загинули у боротьбі не з поляками, а з нацистами! У Другій світовій війні із зброєю в руках загинуло 240 тисяч польських громадян. Українців у боротьбі з нацистами загинуло більше, ніж поляків у 15 разів! 700 тисяч мобілізованих в Україні загинуло, виганяючи нацистів з території сучасної Польщі. Сучасна польська земля рясно вмита українською кров'ю. Польща не змогла сама звільнитися від нацистів. Кілька років тому до України приїхала пані сенатор Анна Марія Андерс, донька героїчного генерала Владислава Андерса. Попри те, що її мама - Ірена Яросевич - була українкою, вдома не звучала українська мова: це було табу. Пані сенатор приїхала поцікавитися після прийняття сеймової резолюції у липні 2016 року ставлення українських істориків до визнання геноцидом поляків українцями. Українські історики донеси до пані сенатор, що такі резолюції обурюють і розчаровують. І спробували донести згадані вищі факти про те, роль українців у історії Другої світової війни. "Ale co mа piernik do wiatraka?!" - вступив у розмову помічник пані сенатор Аркадіюш Урбан. У польській мові цим виразом - що має пряник до вітряка - позначають іронічне ставлення, коли щось до чогось на перший погляд не пасує. Насправді вислів має подвійне значення: бо пряники печуть з борошна, які мелють млини. Так от в Польщі існує нуль уявлень про роль українців у Другій світовій та вигнання нацистів з території Польщі. І 700 тисяч українських життів, які були на це покладені на цю справу, мають нуль цінності в очах поляків: адже їх багнетами з Польщі був вигнаний нацизм, але на цих багнетах у Польщі був принесений комуністичний тоталітарних режим. І це так: і це є іще одним наслідком помилок Пілсудського у 1918-1921 роках: українці на підрадянській Україні перетворилися на мобілізаційний резерв для Сталіна. Але. Попри все це можливості звільнитися від - спочатку - нацистського панування, а потім - від комуністичного - у Польщі з'явилися саме завдяки українцям. Щодо нацистів я вже поясникв. Тепер - щодо другого. 16 травня 1953 року, через два місяці після смерті Сталіна Лаврентій Берія пише у доповідній запсиці В'ячеславу Молотову: "3а період із 1944 по 1953 р. у західних областях України заарештовано, вбито та вислано до 500 тис. осіб, з них: - заарештовано за звинуваченням у приналежності до антирадянського націоналістичного підпілля – 103 003 чол. у тому числі було засуджено із утриманням у таборах та в'язницях – 82 930 чол.; - заарештовано за звинуваченням у шпигунстві, диверсіях, шкідництві, терористичних намірах, антирадянській агітації, пособництві та участі в каральних діях німецько-фашистських органів та військ під час окупації західних областей України – 31 464 особи; - у тому числі було засуджено із утриманням у таборах та в'язницях – 26 787 чол.; вбито, як учасників шпигунських терористичних груп націоналістичного підпілля – 153 259 чол". Отже вбито 153 259 українців з українського антикомуністичного підпілля. Більшість - з ОУН та УПА. Тобто комуністичний режим вбив більше українців з нацоналістичного антикомуністичного підпілля, ніж було в УПА. І більше, ніж польські політики приписують УПА польських жертв: це нонсенс, коли кількість жертв польсько-українського конфліту визначают політики голосуванням, а не історики дослідженнями! А що стало з рештою українців, "заарештованих за звинуваченням у приналежності до антирадянського націоналістичного підпілля"? Вони підняли три великих ГУЛАГівських повстання: у Воркуті, Норильську та Кенгірі. Після цього радянський режим усвідомив, що не в стані контролювати ГУЛАГ. Я вже писав про це раніше: "У 1956 році на Хрущова не осяяння зійшло – він мусив включити "Відлигу", бо система вже не могла контролювати навіть табори, Архіпелаг ГУЛАГ. Тоталітаризм не міг "лібералізуватися". Щойно "гайки відпустили" - система "разболталась" і почала руйнувати сама себе. Історія Кенгірського повстання – це урок того, якою потужною може бути "сила безсилих": те, що спочатку видається безнадійною поразкою у довшій перспективі обертається на перемогу. Історія Кенгірського повстання спростов ... Читати далі »

Коли прочитав про вбивство Парубія, зразу якось викликало підозру прізвище вбивці - Сцельніков. Львів'янин? Корінний? Звісно, що це нащадок кацапських нквдистів, які окупували захід України в 1939-ому. Його історія-виправдання вбивства Парубія - то легенда кацапських кгбістів. Він явно антиукраїнських настроїв. Це мені нагадує деяких форумчан.

Вбивця Парубія не виховував сина, а коли той пішов на війну - посварився з ним, - екс-дружина Джерело: https://censor.net/ua/n3571930

Мати загиблого розвідника 93-ї бригади Михайла-Віктора Сцельніков з позивним Лемберг розповіла про його стосунки з батьком, який зізнався у вбивстві Андрія Парубія.

Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на допис Олени Чернінької.

"З бувшим чоловіком ми розійшлись в 1998 році. А офіційно з документом - у 2000 році. Ростила я сина одна. Іноді батько з'являвся. Як то на 1 вересня в перший клас чи на якусь значну подію. З сином спілкувався, але дуже рідко.

Коли Лемберг пішов на війну, вони дуже посварились. І Лемберг скрізь заблокував пращура. Бо один був патріот, а інший ні", - написала Чернінька. 

Мати воїна зазначила, що новини із суду у справі про вбивство Андрія Парубія шокували їх родину. І наголосила на важливості, щоб пам'ять про Михайла у цій ситуації не була викривлена.

"Мій син герой загинув за Україну. Пройшов Київ, Запоріжжя, Миколаїв і сам напросився на перевод у Бахмут в 93 бригаду. В найгарячішу точку. Був молодшим сержантом, командиром відділення розвідвзводу. І загинув, як Герой. Герої не вмирають!", - написала мати Лемберга. Джерело: https://censor.net/ua/n3571930