23:25
Ми втратили все, але не втратили гідність

Мы потеряли всё: планы, мечты, дома, близких. Мы ехали в набитых эвакуационных поездах, ночевали в сырых подвалах, бежали на работу под бомбами, замерзали без отопления, выхаживали тяжелораненых, хоронили родных, доставали тела детей из-под завалов… Но я не помню ни одной массовой истерики украинцев.

Сегодня все ленты заполонил новый русский тренд – люди размазывают на камеру сопли по лицу.
Просто из антропологического любопытства хочется спросить их зачем они это делают. Чтобы что?

Здоровый мужчина рыдает по сгоревшему на складе товару. Кстати, совершенно справедливо сгоревшему. А я смотрю на него и вспоминаю последние секунды жизни Александра Мациевского, слова "Слава Україні!".
Сашу расстреляли оголтелые. Безоружного, в упор.

Я вспоминаю папу Камаля из Тернополя, как он на кладбище укачивал крохотный белый гробик с годовалым сыном. Малыша убила российская ракета.

Вспоминаю деда на Северной Салтовке, который жил в разрушенном микрорайоне буквально один. Пил талый снег, готовил на костре возле подъезда.
Мне трудно представить, чтобы этот дед записал кружочек в поисках помощи или хотя бы сострадания.
— Та все гаразд, — говорил дед иностранным журналистам.

Я буквально вчера видела ролик, где потрясающе танцует девятилетняя гимнастка Саша Паскаль — девочка, которой в двадцать втором ампутировали ногу после обстрела под Одессой. Ребенок совершил невозможное — она выжила, выстояла и вернулась в спорт.

А тут реальные слёзы катятся по щекам бородатого дядьки. У него сгорели китайские дерматиновые сумки, на миллион или ахулион, неважно.

То, что россияне где-то в уральских деревнях не улавливают причинно-следственной связи между георгиевскими ленточками на лацканах своих фуфаек и горящими складами в подмосковье – хотя бы понятно. Но образованные молодые бизнесмены, питерцы, которые захлебываясь от рыданий вопрошают "за что это нам?" – вот этого я понять не могу, хоть убейте.

— Мы три года выстраивали этот бизнес, — плачет блондинка в инстаграм, — А его ни за что, ни про что разрушили.

"Ни за что. Ни про что" — так и говорит.

Хоть бы один кружочек попался, где россиянин в слезах сказал бы: "Мы создавали и вели бизнес в террористическом государстве, на наши налоги кремль годами финансировал бессмысленную войну, с нашего молчаливого согласия убивают, грабят, насилуют украинцев. Мы отобрали сотни тысяч жизней, покалечили миллионы людей, разрушили города, сожгли больницы, школы. Мы всё это заслужили".

Но нет. Такой кружочек мне не попадался.

Анна Гин

We lost everything: our plans, dreams, homes, and loved ones. We traveled in overcrowded evacuation trains, spent nights in damp basements, ran to work under bombing, froze without heating, cared for the severely wounded, buried our relatives, and pulled the bodies of children from under the rubble... Yet I cannot remember a single case of mass hysteria among Ukrainians.

Today, social media is full of a new Russian trend—people filming themselves crying on camera. Out of simple curiosity, I want to ask: why are they doing this? What is the purpose?

A healthy man is crying over goods that burned in a warehouse. By the way, goods that, in the author's opinion, burned for a reason. As I watch him, I remember the final moments of Oleksandr Matsievskyi, who said, "Glory to Ukraine!" before he was executed at close range while unarmed.

I remember Kamal's father from Ternopil, gently rocking the tiny white coffin of his one-year-old son at the cemetery. The child was killed by a Russian missile.

I remember an elderly man in the destroyed district of North Saltivka who lived there almost alone. He drank melted snow and cooked over a fire outside his apartment building. I cannot imagine him recording videos asking for help or sympathy.

"Everything is fine," he told foreign journalists.

Just yesterday I watched a video of nine-year-old gymnast Sasha Paskal, whose leg was amputated after shelling near Odesa in 2022. She survived, endured, and returned to gymnastics.

The author then contrasts these experiences with videos of some Russians crying over business losses and questions why, in her view, many of them do not acknowledge their country's role in the war or express responsibility for its consequences.

The text ends with the author's observation that she has not seen public expressions of responsibility similar to the emotional reactions over material losses.

Author: Anna Gin

Авторка розповідає про величезні втрати, яких зазнали українці через війну. Люди втрачали свої домівки, рідних, плани на майбутнє та звичне життя. Вони евакуювалися переповненими потягами, ховалися від обстрілів у підвалах, працювали під загрозою бомбардувань, переживали холод без опалення, доглядали поранених і прощалися зі своїми близькими. Попри ці випробування, авторка зазначає, що не пам’ятає масових проявів істерики чи публічних скарг серед українців.

Далі вона порівнює цей досвід із відео, у яких деякі росіяни емоційно переживають втрату свого майна або бізнесу. Авторка згадує історії українців, які стали символами мужності та незламності: Олександра Мацієвського, який перед смертю промовив «Слава Україні!», батька з Тернополя, що поховав свого маленького сина, літнього чоловіка із зруйнованої Північної Салтівки, який не втрачав людської гідності навіть у надзвичайно важких умовах, а також гімнастку Сашу Паскаль, яка після ампутації ноги повернулася до спорту.

На завершення авторка висловлює свою думку, що справжньою трагедією є не лише матеріальні втрати, а насамперед людські життя та страждання. Вона вважає, що відповідальність за наслідки війни не можна відокремлювати від дій держави, яка її веде, і закликає замислитися над моральною відповідальністю за ці події. Текст підкреслює незламність українців, їхню гідність і силу духу навіть у найтяжчі часи.

 

 

 

Переглядів: 1 | Додав: skole-podobovo | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Якщо у Вас є щось цікавеньке, не забувайте пропонувати Ваш матеріал .